Від 70 років українські справи у Польщі стисло пов’язні з існуванням громадської організації, яка спочатку, від червня 1956 року називалася Українське суспільно-культурне товариство, а від лютого 1990 року прийняла нову назву – Об’єднання українців у Польщі. З формальної точки зору УСКТ перетворилося в ОУП. Але дивлячися з перспективи зламу 80. і 90. років ХХ ст. не йшлося про формальну зміну, а про кардинальне переосмислення функціонування організації, якої головною ціллю мало стати захищення прав української національної меншини у Польщі. ОУП відкликувалася до доброї спадщини від УСКТ, відкидала усе, що в створеній у комуністичному періоді попередниці було не лише зайве, але фальшиве.
УСКТ діяло у дивному часі. Сам родовід товариства також непростий, оскільки у його покликанні парадоксально зійшлися – нехай і в досить мінімальному плані, але все ж таки – інтереси громади з потребами влади. Люди вимагали повернення на рідні землі, освіти в українській мові, відновлення грекокатолицької церкви, рідного слова і рідної культури. Комуністична влада готова була на поступки, але не погодилася визнати злочинність акції «Вісла», не думала допомагати, а навряд чинила перешкоди для повернення людей на рідні землі, робила вигляд, що щиро хоче розвивати мережу шкіл з українською мовою навчання, примушена відносинами з Римокатолицькою єрархією, прийняла до відома відродження грекокатолицьких станиць. Як пророкував один з делегатів установчого з’їзду УСКТ, влада найбільш була зацікавлена щоб народ зайнявся танцями і фолькльорним співом.
Незважаючи на несприятливі обставини, розкол у середині УСКТ, діяльність мережі таємних і нетаємних співпрацівників влади, визначна частина діячів УСКТ робила все що можливо також для збереження пам’яті про минуле. Кожна родина, якій вдадося повернути на рідні землі повертала у цей спосіб пам’ять про минуле. 24 відважних перемишлян стало на захист Пикулицького цвинтаря напочатку 60. років. Ірина Богун, Богдан Мартинюк і інші пригадували про нищіючі церкви. В Кракові на початку 70. рр. пробували святкувати річницю смерті Богдана Лепкого. У Щеціні від 60 до 70 років гостили справжню еліту польського і не лише польського українознавства. Кожен фестиваль з кінця 70. рр. починався «Запорізькою похіднею». Кожна стаття в „Нашому слові”, „Нашій культурі” і „Українському календарі” про незаборонені осколки історії підтримували інтерес до минулого. Траплялися випадки, коли мимо цензорських заходів хтось натякнув і про акцію „Вісла”, а навіть табір у Явожні. З половини 80. років таких випадків ставало все більше і більше.
ОУП мало на чому будувати свою нову історію. Спочатку здавалося що все буде тільки добре і краще. Сенат РП зробив крок для визнання акції „Вісла” злочином. Не цілих півтора року після перетворення УСКТ в ОУП проголошено відновлення української держави. Але скоро почало ставати щораз виразнішим, що ОУП буде змушена відстоювати українські інтереси у значно ширшому плані і не завжди сприятливих обставинах. Шляхетна ідея історичного діалогу запропонована ОУП у другій половині 90. рр., попри періодичні зустрічі, надруковані томи тощо, закінчилася по роках фіаско. Не дуже було кому прислухатися до пропозицій, які виходили від представників української громади. Незалежно від цього, збереження історичної пам’яті надалі залишається для ОУП однією з провідних ідей. Ключ це засудження акції „Вісла”. Кожна прибита до стін меморіальна таблиця – потрібна, кожна заява в річницю 1947 року – потрібна, але дорога до фіналу далека. А далі не легші питання пов’язані напр. з ексгумаціями в Явожні, мартилогією українських сіл у 1944-1947 роках, переслідуванням у сталінському періоді, репресіями у 60. роках, інтернованими у період воєнного стану ітд.
Сьогодні нашу медаль „Сторож пам’яті” відбере голова ОУП, Мирослав Скірка. Але хочемо в цей момент пригадати і його попередників, які для справи збереження української пам’яті зробили свій внесок: Петра Тиму, Юрія Рейта та покійного Мирона Кертичака. Втім, ОУП це не тільки голова, не тільки головна управа і головна рада – це десятки діячів в терені. Не зможемо їх всіх тут назвати, творців виставок, мемуарних проектів, митців, вчителів тощо. Згадаймо хоча б деяких з тих, які вже відійшли: проф. Степана Заброварного, дра Олександра Колянчука, Михайла Козака, Романа Шагалу, Мирона Сича, проф. Омеляна Вішку, Ірину Ковалик, Єву Галь, дра Ярослава Грицковяна, о. Мирослава Ріпецького, дра Миколу Сивицького, проф. Михайла Лесіва, Романа Галана, Омеляна Верхолу, Мирослава Трухана, Степана Демчука, Антона Середницького, Богдана Боберського, Йосипа Бака, Ірину Богун, Івана Добощака, Степана Гладика, Михайла Калиняка, Анатоля Кобеляка, Івана Співака, Адама В’євюрку, Ярослава Стеха, Михайла Вахнюка, Лева Ґеца, Івана Ігнатюка, Михайла Балія, Павла Стефанівського, Павла Кремінського, Йосифа Мицу, Наталю Волошинську-Ожибко, Антона Вуйцика та інших.
У цей символічний спосіб за посередництвом голови ОУП медаль «Сторож пам’яті» даруємо цілій українській громаді, якої мало після 1947 року не бути. Хоч наші ряди невеликі, але ми надалі пишемо свою історію.
Перемишль, 12 вересня 2026 року.