Medal Honorowy Ukraińskiego Towarzystwa Historycznego w Polsce "Сторож пам'яті"

"Сторож пам'яті" - "Strażnik Pamięci"

 

IMG 20190418 133814Medal Honorowy Ukraińskiego Towarzystwa Historycznego w Polsce СТОРОЖ ПАМ’ЯТІ (Strażnik Pamięci) został ustanowiony w 2018 r. Idea, która temu przyświecała miała na celu uhonorowanie osób, które w szczególny sposób przyczyniły się i przyczyniają do zachowania pamięci o przeszłości ludności ukraińskiej na terenie współczesnej Polski.
 
Począwszy od 2019 r. Towarzystwo będzie przyznawać takie wyróżnienie kilku osobom rocznie, wybranym spośród autorów publikacji naukowych i popularnonaukowych, działaczy społecznych, zarówno zrzeszonych w organizacjach i stowarzyszeniach, jak i niezrzeszonych, działaczy oświatowych, wychowawców młodzieży, pisarzy i poetów, nauczycieli, dziennikarzy, samorządowców, urzędników, posłów, biznesmenów, duchownych i innych.
Ogłoszenie nazwisk laureatów pierwszej edycji nagrody – Medalu Honorowego Ukraińskiego Towarzystwa Historycznego w Polsce СТОРОЖ ПАМ’ЯТІ 2018, nastąpi w dniu 11 maja 2019 r.
Oprócz pierwszej edycji, ogłoszenie laureatów kolejnych edycji następować będzie do dnia 14 stycznia każdego kolejnego roku za rok ubiegły.
Wręczenie medalu może odbywać się na dwa sposoby – albo w miejscu zamieszkania laureata, albo przy okazji spotkań organizowanych przez Ukraińskie Towarzystwo Historyczne w Polsce. Sylwetki laureatów będą przedstawiane na stronie internetowej Towarzystwa.  Projekt medalu okolicznościowego przygotował Andrzej Polański.
  

СТОРОЖ ПАМ'ЯТІ - Strażnik Pamięci - nagrodzeni za lata 2018-2020

 

Nagroda za 2020 rok

 

Medal "Storoż pamjati" za rok 2020 został przyznany we wrześniu 2021 r. w trakcie Międzynarowej Konferencji Naukowej "Ukraińcy i ich sąsiedzi", która odbyła się w Przemyślu. Laureatami tej edycji zostali Pan Konsul Honorowy Ukrainy w Przemyślu, Aleksander Baczyk oraz dr Eugeniusz Misiło. Przed wręczeniem medali została wygłoszona laudacja (w języku ukraińskim), której fragmenty publikujemy poniżej:

Laudacja

[...] Це відзначення, яке має форму медалі, надається особам чи організаціям, які на думку Нашого Товариства причинилися своєю творчістю, діяльністю, поставою до збереження, справедливого виправлення або відновлення пам’яті про минуле українців, нащадків корінного українського населення, яке на просторі віків жило на території Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Любачівщини, Холмщини і Підляшшя. У роках 1944-1947 українців з тих теренів насильно вигнано: більшість опинилася у межах тодішного Совєтського Союзу, а біля 150 тис. вивезено у бидлячих вагонах на західні та північні землі Польщі. У такий спосіб українського питання у Польщі мало більше не бути. Але хоч і минуло вже 75 років від проведення акції «Вісла», хоч українців чекали різні випробування, хоч нагляд над нами тримала не лише Служба безпеки, хоч до невпізнання змінився весь світ, українське питання існує. І воно існуватиме допоки буде жити українська ідея, якої ядром і основою є пам’ять.

Такий контекст для праці людей, яких трудом пригадується і відновлюється історична пам’ять. Так склалась доля, що займатися працею над українською історичною пам’яттю доволі мало конфортно. Політика держави, якої ми є громадянами, щоразу змагається з привидом моноетнічності, де місця для нас, як нас, або немає взагалі, або воно визначене десь у глухому куті, де можна «співати і танцювати». Не розпещує і сама спадщина минулого. У ній і світлі і темніші сторони. Хотілося про ті останні не пам’ятати, але така тактика доволі неефективна. Врешті сам простір минулого для невеликої громади важкий до осмислення. Праці не бракувало б, а от робітників мало.

Втім мало, не означає, що таких немає. Українське історичне товариство у Польщі усвiдомлюючи і цю потребу вже втретє признало медалі «Сторож пам’яті», на якому з одного боку зображена середньовічна вежа в Стовп’ю, по другому стилізований візерунок грифів з прикрас руських аристократок з Городища над Сяном, нинішньої Терепчі що біля Сянока. Першими нагородженими були проф. Степан Заброварний та д-р Олександ Колянчук. Минулого роду ми нагородили Романа Шагалу і Шимона Моджеєвського з його «Магуричом». Цього року Українське історичне товариство у Польщі вирішило признати медаль почесному консулю України у Польщі, вельмишановному пану Олександру Бачику, та доктору Євгенові Місилі. Вони оба, хоч в різний спосіб причинялися, причиняються і віримо будуть це робити в наступні роки, до зберігання пам’яті про те якого ми роду, про те, який у нас ор’єнтир у цьому світі.

ab1
Почесний консуль України у Перемишлі, Олександр Бачик
, якому через два тижні виповниться 64 роки життя, народився у місцевості Сквежина, яке у любуському воєвідстві. У 1981 році він закінчив будівельний факультет Вроцлавської рільничої академії, а опісля розпочав роботу у будівельному секторі. У 1985 році в його житті відбулася надважлива подія – він переїхав до Перемишля, з яким відтоді зв'язаний по сьогоднішний день. Незабаром стає директором д\с продукції у польсько-німецькому підприємстві Hansa Industrie. З 1995 року починає розвивати підприємство „Piotruś Pan”. На нинішний день спілка є роботодавцем для близько 900 осіб. У 2010 році „Piotruś Pan” був найбільшим підприємством у Перемишлі, а за списком з 2014 року – 23 серед всіх підприємств Підкарпатського воєвідства.

Олександр Бачик – це вулкан енергії. Вдало поєднує професійну роботу з суспільними обов'язками. Він член Наглядної ради Підкарпатського Бізнес Клубу, член господарчої ради для мера міста Перемишль, бувший віцепрезидент управи Регіональної господарчої ізби, ініціатор співпраці польських і українських підприємств. У 2011 році Олександр Бачик удостоєний президентом Польщі, Броніславом Коморовським, срібним хрестом заслуги. Відзначений також президентом України Віктором Ющенком орденом за заслуги ІІІ ступеня. Серед багатьох інших пригадати треба ще напевно особливо важиву для самого Олександра Бачика нагороду, яку у 2019 році він отримав від своїх (по мамі) краян – мова про Відзнаку Об’єднання лемків «Вірний предкам».

Олександр Бачик, разом з дружиною Данутою, неодноразово підтримували різні, не лише українські ініціативи. Досить пригадати щедру поміч, яку вони виділили у перших місяцях пандемії інституціям служби здоров'я міста Перемишля, a cкоріше учасить у проведенні таких активностей як Europejskie Dni Dobrosąsiedztwa 2012 чи Rowerowy Rajd Jedności Kościołów „OIKOUMENE", та багато інших. Але саме сьогодні ми хотіли удостоїти його за вклад – матеріальний і нематеріальний, в тому числі його присутність, слова –  у збереження української історичної пам'яті. Ще у 2012 році Марія Туцька, на той час голова Перемиського відділу ОУП, та депутат перемиської Міської ради, писала з приводу обрання Олександра Бачика почесним консулем України у Перемишлі (a УІТП було серед тих, які активно включилися у підтримку його особи): «Це для нас, українців, велика честь і визнання, що член нашої громади став консулом. О. Бачик неодноразово працював і досі активний у нашій спільноті. З його ініціативи, фінансової підтримки здійснено ряд заходів: опіка над могилою о. Михайла Вербицького, меморіалом у Пикуличах, підтримка української школи – “шашкевичівки”, співпраця з перемиським ОУП та низка інших заходів у Кракові чи на Підляшші тощо».

Всіх таких ініціатив, у яких закарбувалося ім'я Олександра Бачика не вимінити. Коли переглядати сторінки «Нашого слова» там у кількадесяти статтях згадується про таку чи іншу його участь у фестивалях (Ватра, Купальська ніч, тощо), патріотичних заходах (як хочби у Павлокомі, Ланцуті, Перемишлі ітд.), спонсорування різноманітних видань, врешті і у організації нинішньої конференції.

Для нашого середовища, роль Олександра Бачика можна прирівняти з заслугами першого відомого мецената, від якого і взялося само слово. Також і тому, що засіяне дає часом неочікувані плоди далеко – так під оглядом простору, як і часу. Пригадаймо: без Gaiusа Maecenasа можливо не постала б Вергілієва «Енеїда», а коли так, то і 17 століть пізніше, у Полтаві не постала б славна травестація цього твору, авторства Івана Котляревського. Ми очевидно не знаємо, чи серед тих, яким допоміг і допомагає Олександр Бачик є або знайдеться колись особа, яку порівняти з Іваном Котляревським, але віримо, що плід засіяного Олександром Бачиком буде відповідним до його очікувань.

[...]

em1
Доктор Євген Місило,
якому у цьому році виповниться 67 років життя, народився на півночі Польщі у сім'ї переселенців з акції «Вісла» родом з Ярославщини. Закінчив початкову школу у Лехові, середню у Орнеті, а далі історичні студії в Ольштині (1977 р.). Ще в часі студіїв брав участь в українському молодіжному русі, якого початком, як сам згадує, були рейди «Карпати». 
У 1981 році був співініціатором Спілки українських студентів, а у 1984 р. Ogólnopolskiej Rady Kultury Studentów Mniejszości Narodowych у Варшаві, яке офіційно було видавцем часопису «Зустрічі».

Післі студіїв працював м.ін. вчителем історії, та асистентом в Інституті суспільних наук Рільничо-технічної академії в Ольштині (1980‒1982) та Головній Школі Сільського Господарства у Варшаві (1982‒1983). У 1982 році відбув піврічне стажування в Інституті Літературних Досліджень Польської Академії Наук, після чого його працевлаштували у одній із робітень PAN. На зламі 80 і 90 років Місило увійшов у склад грипи істориків для вивчення архівних засобів стосовно національних меншин і національної політики у Польщі на чолі з професорами Францішеком Ришкою і Єжи Томашевським. Нав'язав співпрацю з академічними осередками в Україні. У 1990 році заснував Український архів. У 1993 в Музеї Незалежності у Варшаві орнанізував разом з Александрою Гарлицькою виствку фотографій про національні і релігійні меншини „Inni wśród swoich”. Був виданий альбом з цієї виставки за особистого сприяння проф. Збігнева Бжезінського.

Євген Місило – це «самоцінна інституція». Для багатьох з нас, він був у кінці 80. і на початку 90. років ледь чи не легендарною постаттю, особою, яка була точкою віднесення для тих, які вимріяли собі стати істориками. Місило визначував стежки пізніших досліджень, особливо в плані наукового осмислення акції «Вісла» та мартирології українців у Народній Польщі – від приречених на смертну кару, по долю запроторених у табір в Явожні. Місило не лише висиджував роками у архівах, але знаменито розумів потребу збирання спогадів, анкет, знимок, які документували б історичні події з точки зору мовчазних її героїв, а часто просто жертв. З великою дбайливістю видавав чергові томи спогадів, свідчень і документів, часто поєднуючи функцію компетентного редактора і видавця.

Євген Місило автор, або науковий редактор фундаментальних праць. Серед таких і «Ukraińcy w Polsce wobec Solidarności» видана у самвидаві (видавництво „Głos”) і дещо призабутий «Spis tytułów prasy ukraińskiej w Drugiej Rzeczypospolitej 1918-1939», 22 тому «Літопису УПА», чи нврешті свого Opus Magnum - «Akcja „WISŁA”», якої перше видання появилося уже у 1993 році (перевидання у 2014 році). Далі не можна не згадати наступних томів – «Повстанських могил», двотомника «Repatriacja czy deportacja», книг присвячених трагедії Павлокоми. Його Український архів видав також томи «Віра надія любов», спогади о. Мітрата Степана Дзюбини, чи «Мою одисею» - спогади Ірини Тимочко.

Добірка тем, безкомпромісне висвітлення подій, заангажованість Євгена Місили у спроби перепоховання партизанів УПА, особливо у Бірчі, все це не допомогло йому у академічній кар'єрі. Зворотнім пунктом був 1993 рік, коли Євгена Місило звільнено з праці – формально з приводу скорочення штату. Попри все у 2014 році він отримав ступінь доктора гуманітарних наук. Він відзначається властивими для науковця рисами. Не тому, що непомильний, бо таких серед нас людей немає, але тому, що він повний «пошани для правди». Це і його кредо.

[...]

Medal w imieniu Pana Konsula Aleksandra Baczyka odebrał Pan Piotr Baczyk. Z kolei dr Eugeniusz Misiło nadesłał podziękowanie, w którym czytamy m.in.: 

Шановний Пан Професор Роман Дрозд, Голова Українського Історичного Товариства

Шановні члени Товариства, учасники конференції,

Дорогі Перемиські Друзі,

Дуже дякую  «Українському Історичному Товариству» за нагородження мене медаллю «Сторож Пам’яті».  Це вирізнення для тим більш цінне і приємне, бо це перший прояв подяки української громади в Польщі за роки моєї праці над збереженням пам’яті про трагічну долю Українців у Польщі.

Для мене, як історика, дослідника, це велика честь! Але цю нагороду хочу присвятити тим, які поклали своє життя захищаючи рідну землю в рядах УПА, були депортовані в Акції Вісла, ув’язнені, засуджені і страчені. Також тим, які на цій рідній землі не мають права на свою могилу. І тим, яких могили зруйнували молотами. Моєю останнєю мрією, як дослідника, було зберегти від забуття пам’ять про трагічну долю Українців ув’язнених у концтаборі Явожно. Хочу сказати, що незабаром книжка появиться друком. Це буде найкращим доказом того, що медаль «Сторож пам’яті» потрапила в добрі руки!

Дуже дякую «Українському Історичному Товариству» та його Членам за це рішення!

д-р Євген Місило, 11.09.2021 р

NAGRODA ZA ROK 2019

 

Ukraińskie Towarzystwo HIstoryczne w Polsce przyznało medal "Storoż Pamjati" (Strażnik Pamięci) za rok 2019 Panu Szymonowi Modrzejewskiemu z Towarzystwa "Magurycz" i Panu 119297127 10215647023603280 3201611870734701595 oRomanowi Szagale z Warszawy. Do wręczenia medali, z uwagi na trwającą pandemię, doszło dopiero we wrześniu i październiku 2020 r. 12 września 2020 r. w trakcie konferencji naukowej organizowanej przez nasze Towarzystwo w Przemyślu medal odebrał p. Szymon Modrzejewski. Kilka tygodni później prof. Roman Wysocki i p. Jerzy Rejt wręczyli medal drugiemu z nagrodzonych - p. Romanowi Szagale.
 
 
 
 
Tekst laudacji wygłoszonej przez Profesora Igora Hałagidę w dniu 12 września 2020 r. na cześć Pana Szymona Modrzejewskiego ze Stowarzyszenia MAGURYCZ:

Szanowni Państwo!

„Cmentarze to fajne miejsca, bo ludzie umierają, by się tam dostać”. I faktycznie chyba w tym powiedzeniu coś jest, bo w sposób nieco żartobliwy mówi ono o nieuchronnym, czekającym każdego z nas. Ale to ironiczne zdanie nie zawiera innej ważnej kwestii... cmentarne nagrobki (ale też inne rodzaje sztuki sepulklarnej jak np. krzyże, rzeźby czy kapliczki), często będące jedynym świadectwem i jedyną pamiątką po ludziach, którzy byli tu przed nami. Zarówno tych którym są poświęcone, ale też i tych którzy je wytworzyli.

Doskonalenew2 wiemy, że wiele z tych pamiątek, szczególnie takich, które w wyniku burz dziejowych, wojen, przesiedleń zostało „opuszczonych”, a następnie uległo i ulega – niestety – dewastacji (najczęściej samoistnej, ale niekiedy też celowej). I tylko od ludzi dobrej woli, pasjonatów, dla których zakuty w kamieniu fragment przeszłości nie jest obojętny, pozwala przynajmniej niektóre z nich uratować, by nie tylko dalej zdobiły krajobraz, ale przede wszystkim dawały świadectwo o tych, którzy odeszli.

Jednym z takich pasjonatów jest Szymon Modrzejewski – kamieniarz i prezes Stowarzyszenia „Magurycz”. Osoba, która od ponad 30 lat zajmuje się ratowaniem tych niewielkich świadectw przeszłości. Przeglądając publikacje poświęcone „Maguryczowi”,znajdujemy różne określenia jego prezesa: pasjonat, konserwator, społecznik, nieco ekscentryk. Jedno jednak przejawia się najczęściej i używane jest przez niego samego – kamieniarz.

W słownikowej definicji najogólniej słowo to oznacza osobę zajmująca się obróbką kamienia. Jednak w przypadku Szymona Modrzejewskiego nie mamy do czynienia ze zwykłym rzemieślnikiem, ale prawdziwym pasjonatem, kamieniarzem z powołania, dla którego jest to nie tylko zawód, ale właściwie sposób na życie. „Dostałem młotek kamieniarski do ręki, dano mi możliwość sklejenia kamieni. Móc przywrócić czemuś na pozór nieistniejącemu istnienie… niesamowite przeżycie” – wspominał on początki swej działalności w jednym z wywiadów.

Efektem działalności „Magurycza”, a przede wszystkim samego Szymona Modrzejewskiego, który swą pasją potrafił zarazić wiele osób, odnowionych zostało bez mała 3000 nagrobków (na ewangelickich, greckokatolickich, rzymskokatolickich, prawosławnych i żydowskich cmentarzach w Polsce, Ukrainie, Bośni i Hercegowinie oraz Gruzji) oraz przydrożnych krzyży i kapliczek. To naprawdę imponujący rezultat!

Jednak szczególnie dużo Szymon Modrzejewski zrobił dla ratowania obiektów polsko-ukraińskiego pogranicza, gdzie niszczejące nagrobki są – tak jak już wspomniałem – jedynym śladem po istniejących kiedyś wsiach i ich dawnych mieszkańcach. A każdy odnowiony krzyż czy nagrobek, każda odczytana inskrypcja, to nie tylko uratowane dziedzictwo materialne, ale też przede wszystkim przywrócone z niepamięci nazwisko zmarłej osoby, której już nie ma, ale która miała przecież swoje własne niepowtarzalne życie i swoją własną historię.new1

Za to przywracanie zapomnianych nazwisk, za setki podniesionych i z powrotem postawionych krzyży, za posklejane z powrotem w jedną całość postumenty i tablice, chcieliśmy Szymonowi Modrzejewskiemu podziękować. Doceniamy wieloletni wysiłek, pasję i zaangażowanie.

Wcielając rok temu w życie ideę honorowego medalu „Storoż pamjati” – „Strażnik pamięci” stwierdziliśmy, że będzie on wręczany osobom, które swą pracą lub działalnością szczególnie zasłużyły się w ocalenie dziedzictwa kulturalnego małej ojczyzny. Szymon Modrzejewski, na ten tytuł – „Storoż pamjati” – zasłużył jak mało kto, poświęcając idei ratowania starych nagrobków znaczną część swego życia.

Panie Szymonie proszę przyjąć od nas ten medal jako wyraz wdzięczności i szczerego uznania. Dziękujemy!

(Autorka zdjęć: Katarzyna Komar-Macyńska)

 
 

NAGRODA ZA ROK 2018

 
DSC 0532W sobotę 11 maja 2019 r. ogłoszono, że pierwszymi laureatami nagrodzonymi medalem honorowym "Сторож Пам'яті" Ukraińskiego Towarzystwa DSC 0535Historycznego w Polsce zostali prof. dr hab. Stefan Zabrowarny i dr inż Aleksander Kolańczuk. Gratulujemy i - ad multos annos!
 
Zdjęcia: Katarzyna Komar-Macyńska 
 
 

Kontakt

logo UTH beztlo60Ukraińskie Towarzystwo Historyczne w Polsce

ul. Kościeliska 7
03-614 Warszarwa

Gościmy

Odwiedza nas 72  gości oraz 0 użytkowników.